Моя дристальня.

[200]

Мене звати Вася Копчений. Сьогодні зі мною трапилась халепа. Я їздив 5 тролейбусом і дико захтів сцяти (злити списане пальне). Я міцно стиснув свої каштанчики, щоб не обробити пахучою рідиною сидіння, як я колись зробив це у карпатському трамвайчику 6 років тому на Івано-Франківщині. Доїхавши до зупинки "Кооперативний коледж" я вискочив, і, як справжній професійний спортивний ходець, потупцяв до туалету на тернопільському ставі.
Зайшовши усередину я блискавично зняв штани і зрозумів, що хочу ще й срати (скинути ядерний запас). Я недбало натягнув панталони назад не застібаючи ґудзиків. Спершу я виявив відсутність життєво-необхідного туалетного паперу. Його треба було просити у наглядальниці на вході. Її не було, а шукати її зі спущеними штанями було не надто доцільно. У відрі для використаного паперу нічого не було. Благо, в сусідній кабінці було. Ті шматочки здавались візуально чистими та начебто сухими - значить ними підтирали хіба що пахкавку.
Наступною проблемою стала поза для здійснення процесу полегшення. У єдиній можливій я ризикував потопити свої панталони у дзюркотливому потоці сечі. Певними жестикуляційними махінаціями я добувся положення, яке дозволяло мені виконувати обидва заходи одночасно.
Зробивши діло я натиснув на зливний бочок... і воно не змилось! Шо робити!? Я спробував ще раз. Нічорта! Йоршика нема! Надал!!!! Я знов провів ревізію кабінок, але і там його не було! Я спершу відмовився від ідеї підсування гімна відром для використаного паперу, але все ж спробував... і вдалося! Коричнева ковбаса дзвінко хлюпнула у воду і зникла у непроглядній темряві стічної дири.
Мораль: Надалу дали гроші на йоршики, а він поклав їх у кишеню.