Українська сучасна поезія

[kookla]

є така, але так шоб не мішати в сусідній всі підряд.
відносно відомі вже комусь:

ТИ, ЩО ДОКУРЮЄШ І ХОЧЕШ ПІТИ

Ти, що докурюєш і хочеш піти,
Так-так, затримайся, треба поговорити,
Цей розпач, холєра, дістав, а ти
Просто когось нагадуєш мені.
Вибачай, що турбую,
Але ти із тих,
Кого можна і треба боготворити.

У тебе, мабуть, депресія, чи не так?
Тільки, благаю, не кажи, що я не правий.
Ти маєш домашню тваринку, ну там… собаку, кота?
Не маєш? Я знаю, такі, як ти
(як би то ліпше сказати?)
Взагалі не здатні любити,
Та ще й не сприймають кожен день як новий.

Та лишися ти цього пива, чуєш?
Я з тобою говорю, чи ти, бляха, вже мертвий?
Байдуже, які в тебе кроси і де ти ночуєш.
Головне, що в тебе є тут (показую на серце).
Так-так, головне душа,
Любов і домашні тваринки,
Заради яких варто іти на жертви.

Ти плачеш? Знаю, це депресія і всяке таке.
Ну, заспокойся, ще бракувало твого плачу.
Для чого ти запхав руку в цей чорний пакет?
Послухай, повір, з мене кльовий психолог…
Упс, а що це у нас? Пістолет?
Справжній? Що, чесно?
О’кей. Зрозумів. Мовчу.

Роман Чихарівський

Додано через 8 хвилин
ти прокинешся зранку і скажеш

Ти прокинешся зранку і скажеш: знаєш,
Ти, типу, письменник, архітектор людських душ,
Представник культурної інтелігенції, ну і всяке таке,
Що ти в мені знайшов, я ж навіть не розумію про що ти пишеш,
Я ж навіть не знала, шо ти – поет, мені просто очі сподобалися. І зачіска.
Я лежатиму поруч, буде холодна пізня осінь, я навіть подумаю:
Блін, я постійно пишу про осінь, листя, і ось вона тут, коханка смерті,
Пізня осінь, блін. Повернуся і скажу:
Я кинув курити учора вночі,
Прочитав есемеску, дістав ключі,
Відчинив замок, зайшов у кімнату,
Увімкнув світло, сорочку зім’яту
Підібрав із крісла, налив собі рому,
І подумав: нарешті вдома.
Скільки всього і скільки я мандрував!
Стежку смерті тричі вночі минав.
Довго жив без тебе, набрався пороків,
Написав дві книжки, мені двадцять років.
І за те, що я дихаю, бачу, за те, що я тут,
Хоча наше життя – вокзал і фастфуд,
За те, що живу, і за те, що пишу,
За хороші фільми, нормальну траву,
За тебе включно, за наше життя,
За всю цю музику без кінця,
За цю от сцену і за цей мікрофон,
За мій розряджений телефон,
За твою смс: скоро прийду,
Боже, дякую!
Ти посміхнешся і скажеш: за це я тебе й люблю, дурнику.
Я скажу: вже потрібно вставати, десята ранку, мені на роботу.
А ти знову посміхнешся і скажеш: ні, ще раз, хоч один раз.
І я відповім:
Для тебе, кохана, я здатен на все,
Аби лише бачити твоє лице,
Аби лиш тримати за руку тебе,
Для тебе, рідна, я здатен на все.
А потім в лікарні, як божий знак,
Медсестра мені скаже: у тебе рак.
І ти закричиш, а я промовчу,
Через вісім місяців ляжу в труну,
І голосно й гулко, як серцебиття,
Будуть мовчати земля й небеса.
І не мине навіть року, можливо, пів,
Як тебе поцілує якийсь дебіл.
Ти йому розкажеш якось вночі:
У мене був хлопець, писав вірші,
Помер у двадцять, у нього був рак,
Жаль, звісно, але рак – це рак.
І якщо після смерті існує життя,
Якщо далі тече ця нестримна ріка,
Якщо осінь триває, якщо гріє тепло,
Якщо поезія вічна, я всім назло
Далі дивитимусь в твоє лице,
Далі кохатиму тебе.
Андрій Любка

You Tube

You Tube

[Hurma]

Дмитро Лазуткін
на джинсах потертих - сліди від рясної трави,
ручної трави - не дощі лиш бувають рясними,
а звірі ручними

і хвилі усі острови
чимдуж заливають - бо весни, бо осені, зими
і літа солодкі немов пізнавання тебе
примружені дотики, клаптики цивілізацій
торкаються шкіри, ховаються поміж дверей
збираючи підданих серед іскристих пульсацій

і сором дерев прикривають старі голуби
бо помахи крил - це не просто вибагливі жести
і в ніч проростають гриби мов скарби
даруючи те що крізь митницю не перенести

бо кожен кордон має право на інший кордон
а ти свої сни наче стиглу білизну розвішуй
щоб зранку дізнатися - що є ривок, що полон
і звідки життя обирає не кращих а інших

[kookla]

З важкої зими, з затяжної депресії вибиратись
в довгих вагонах;
історії, з яких ніколи не виплутаєшся,
любов, до якої ніколи не звикнеш;
між летючих сутінків, між тунелів, каналів,
станційних складів, ешелонів з нафтою,
що - говоритиму - що мені робити без тебе
в цій пустоті, яка наповнена
твоєю відсутністю, ненаписаними тобою листами,
ненаговореними розмовами, невидимими небесами,
нечутним теплом, неіснуючим богом;
в мене і звичок, як виявилось, немає,
у нас всі звички були спільні;
і які можуть бути звички серед такого снігу,
до якого ніяк не можна звикнути.
(Жадан)

[kookla]

вечорами
діти збираються
розповідати одне одному історії

всі – веселі

коли історіями діляться батьки
всі – сумні
(уривок з поезії Стронговського)

[kookla]

більш/менш

так мало слів а так багато значень
так мало значень – гори вбитих слів
а ти своїх ніколи не тлумачиш
молитви конвертуючи у спів
так мало дій а так багато рухів
так мало мрій у маревах хотінь
лиш амбри дух із уст святого духа
і арфи дзвін і тіла твого тінь
так мало всього й так всього багато
усе – ніщо яке буває всім
народжені щасливо помирати
ми все ж будуєм для нещастя дім
так мало слів призначених для раю
зате роїться сенс притомних снів
і я крізь нього втемну вигрібаю
до берега якого так хотів
тебе так мало і мене так мало
та окрім нас нікого і нема
порожніх слів над нами покривало
а понад ним – лиш морок і пітьма
та з нами арфа амбра рута м'ята
і кілька хвиль достойних похвали
і дух святий що буде пам'ятати
як ми жили любили і були

(іздрик)

[kookla]

цього літа так важко дається чекати грозу
хоч відлуння і зблиски її десь кружляють поблизу
за небесні помилки ми платимо тут унизу
то й за наші проколи хай платять сусіди з-під низу

помилкове усе — місце метод а може і час
непомильна лише сценографія мильної драми
там на небі напевно давно вже забули про нас
але все про нас знає той світ що під нами

цього літа так важко чекати наступного дня
а добути до завтра по суті — єдина потреба
щоб пустити коріння у твердь особистого дна
попри метод і час і помилки байдужого неба

(Іздрик)

[kookla]

імміґрант зонг

немає нічого тривалішого за ці речі
немає нічого ріднішого за ці муки
на виїзді з міста сніг ляже на плечі
торкнувшись йому лиця наче жіночі руки

дорогою перегоном котиться поїзд на захід
плачуть губні гармонії з адресами сірниками
плач повоєнна європо хай будуть тобі мов закид
сумні чоловічі бари набиті мандрівниками

бо він уже не повернеться навіть коли захоче
вода усіх океанів йому вимиває очі
бо він не приїде назад і що з нього можна взяти
серед блаженної пам’яті червоних п’ятдесятих

окрім готичних контурів завчених ним абеток
окрім гранат і листівок окрім птахів таблеток
пам’ять про нього дбає пам’ять рахує лічить
в одну й ту саму ріку снаряд не влучає двічі

вулиця затихає здригаються пальці посуд
смирення втрапляє в тіло мов пробиває вістрям
коли приходить смерть коли зостається осад
коли останнє ім’я видихуєш разом з повітрям

бо смерть наче білий цукор обліплює зуби ясна
зі смертю приходить терпіння спускається і дається
і починається тиша тиша раптова вчасна
в якій не чути нічого навіть власного серця

автор: Сергій Жадан

[nacho one]

ВОЛЬФ МЕССІНҐ. ВИГНАННЯ ГОЛУБІВ

Мав я прегарну здатність (чи то хворобу):
двійко голуб'ят у череповій коробці.
В ротову мою порожнину, від крику аж пурпурову,
зазирали медики, ворожбити та інші знаючі хлопці.

Як я вами пишався, мої крилаті кристали,
пернаті мої мучителі з давніх полотен!..
Ціле літо об мене крилами терли і туркотали,
заснувавши в моїм черепі містечко Туркотин.

А восени упав з неба миршавий ілюзіоніста.
Слухав мене стетоскопом — як вони там шурхочуть,
Збіглося на це подивитись ледь не півміста.
І тоді прояснів я: «Летіти хочуть».

Вилітали мені з голови крізь отвір у рані,
або крізь моє третє око (ніяк його не заплющиш).
А той миршавий пес мав у кишені браунінґ
та й одною кулею двох голубів розлущив…

Став я цілком сумирний, загнавсь у схови,
поводжуся без відхилень — чемно і ґречно.
Не тому, що вбиті колишні мої птахове,
а тому, що ношу в черепі тепле їхнє яєчко…

Андрухович

[Ripka]

Цей дощ такий, як десять років тому.
І флокси теж – по шию в кропиві.
Моя душа поскаржилась на втому,
вмостилася в некошеній траві
і склала крила тихо, як метелик.

...що день, то ризикованіша гра
в саму себе... Так щемко пахне зелень,
сюркоче дощ. Просвічує діра
в барвистих крильцях: скільки того дому?..
Душа сахнулась, впікшись в кропиву,
і на вокзал – як десять років тому.
Душа-втікачка... Так-от і живу.

Катерина Міхаліцина, «Тінь у дзеркалі»

[Ripka]

***
Голос скорботи
діти осені пахнуть стеблами кукурудзи, димом паленого бадилля і каштанами.
засмаглі й худі, втомлені, щойно з дороги,
в запилюжених черевиках, з крихтами тютюну і хліба в кишенях,
з горіхами в кулаках,
стоять в призахідному сонці, що золотить дерева,
і дивляться кудись за горизонт.
поглянь на їхні спокійні обличчя, розважливі рухи,
поглянь, скільки світла в їхніх очах,
відчуй, якою тишею сповнені їхні легені.
кожен з них чує свій голос скорботи,
елегійний, мінорний,
який змушує їх зупинитися врешті-решт і передихнути.
вони пам’ятають запахи всіх квартир, де їм доводилось жити,
вони знають, що найперше, із чим потрібно вживатися, це запахи,
вони вміють розрізняти найтонші коливання повітря,
простору, потоки вітру.
тепер і я з ними стоятиму, освітлений стробоскопом літа,
опромінений радіацією осені,
вдихатиму запаморочливо-терпкі випари ефіру,
палитиму сухе листя,
намагатимусь відтягнути смерть,
пробуватиму чимскоріш її наблизити.

Мірек Боднар, із поетичної збірки «Пожертва на світло»


Додано через 1 хвилину
я не сторож у цьому тумані що сам замки відмикає
і не брат мені він хоч приходив братом нарікшись
так приходить риба метати ікру між каменів
у прогріті сонцем та диханням наші ріки
не щодня приходив чекав такого моменту
щоб колюче мовчання наїжачилося звідусюди
я мов дім що стоїть а він мовби вітер дме
на світанку так холодно пустіть мене добрі люди
він розрісся довкола як ті кущі бузини
я ламав – то сварили мовляв мале нетямуще
він складав ножі та залізні кулі мені у сни
я тікав стерегти свій берег пустіть мене і не мучте
він приходив і я ставав нерухомим старим
він ходив на сусідські морелі приносив навмисне кислі
сонце вище і вище скоро луснуть ікринки
і чужинська риба виведе в річку полки свої.

Катерина Калитко, з поетичної збірки «Катівня. Виноградник. Дім»

[Martin]

Не набридає з тобою
Не набридає з тобою...
Ти знаєш, час іде, й ми давно не по одному,
А двоє...
Хоча неофіційно, не день у день,
Та все ж двоє...
Багато планів, ідей, воєн в країні, з собою,
Все нові задачі, сильніші подачі все очі мозолять.
А у мене своя зброя...
Й вона заключається у ранках з тобою.

Ти знаєш, я говорю...
Може не завжди, не з усіма, але завжди з тобою...
Про ціни, про вулиці, всесвіт й придурків довкола, до ночі,
До болю...
Про все на світі у космосі й в просторі,
Про нас, про газ, про стару з косою.

Ми йдемо...
По нових чи вже відомих дорогах,
Чи в моїх руках твоя рука, чи в руках телефони?
Та завжди з тобою...
Буваю, коли навіть хвора, звикаю до всього
Не беруть твої соплі, для них я вже свій, то ж змирись -
Я з тобою...
Та й не набридає мені із тобою, ти це зрозумій!...
Приїдь і підем по розбитих дорогах лиш двоє…
Так добре з тобою!...

[Ripka]

***
Груша
трохи меду на губи
і буде покута
за солодке зітхання
голублення
притулися хутчій
до малої зозульки
що розносить у глечику
жовті меди
як же меду
тобі не спивати
та ж літо
онде грушу обняло
вагітну жону
день до дня
і долоні до лона
медами
наливаються глечики жовті
на гіллі

Мар`яна Савка, з поетичної збірки «Пора плодів і квітів»

[zimbabva]

Стояли поруч, день спливав осінній,
Світило сонце з жовтої імли
І раптом поєднались наші тіні,
А душі поєднатись не змогли...

Стояли поруч на краю розлуки
І на порозі довгої зими,
І раптом поєднались наші руки,
А душі поєднатись не змогли...

У диво вірить тільки той, хто любить,
Невже усе на світі – до пори?
І знову поєднались наші губи,
А душі поєднатись не змогли...

Гірка образа стала поміж нами
І тихо гасне полум'я свічі...
Як легко поєднатися тілами,
Як важко поєднати дві душі...

Володимир Шинкарук
(Найкращий вірш 2010 року, I премія міжнародного літературного конкурсу "Коронація слова")