Поезія та вірші, які вас вразили

[Dinara]

FIRST OF ALL

літа відстояна спека
замість повітря – клей
ти все ще надто далеко
(може це навіть незле)
скільки нас тут нічийних
висіяних в бетон?
все що ми вмієм –
це стильно життя проживати як сон
все що ми знаєм напевно –
те що усе – ніщо
мали б ми бути деревами
просто не так щось пішло
літо як вічна сієста
мінус на мінус – плюс
граємо жваве presto
там де прописано blues
і проростаємо вперто
там де ніщо не росте
нам не дано померти
решта усе – пусте
решта усе неважливо –
відстань тривога час
літні надійдуть зливи
вимиють зайве з нас
тож без надії на диво
ми наближаємось все ж
по-перше – це просто красиво..
..по-друге – красиво теж

(с) Іздрик

[karamel856]

У женщины всегда есть кто-то ближе,
И этот "кто-то" в жизни за душой,
Она ему не звонит и не пишет.
Она молчит. Он дорог ей одной.

Она с другими ходит в рестораны,
Флиртует, держит за руку и спит,
Но этот "кто- то", в сердце бьется раной,
И в памяти, как колокол, звенит.

Никто не догадается. Не выдаст.
Ведь ей давно же не пятнадцать лет,
А когда женщине, уже слегка за тридцать,
Будте уверенны, его остался след.

У женщины всегда есть кто-то ближе,
И в этом наша женская беда...
Что этот "кто-то", ничего не слышит...
И не ответит больше никогда...

[Dinara]

Семь часов для сна. Достать скорей чернила. Семь часов для сна, творить — как это мило! Чудак на свете жил, считалочку сложил, ночами рай для сов: осталось шесть часов.
Шесть часов для сна. Да здравствует общение! Шесть часов для сна, обсудим изречения китайских мудрецов и козни подлецов. Ночами рай для сов: осталось пять часов!
Пять часов для сна. Прослушаем кантату. Пять часов для сна? Нет сонному диктату! Солистка впереди, седьмой размер груди. Бледнеют небеса: четыре спим часа.
Четыре спим часа? Звони погромче другу! Четыре спим часа? Разбудим всю прислугу, не будем горевать, а будем танцевать, расслабим телеса: осталось три часа!
Осталось три часа - народ, тушите свечи. Осталось три часа? Какой безумный вечер. И зверский аппетит, наверное гастрит. Ну, где там колбаса? Осталось два часа.
Осталось два часа, обнимемся же кстати, осталось два часа, как раз на это хватит! Коньяк и темнота, с размаху на кота, кот нервным стал тотчас и спать остался час.
Остался час поспать, закрой скорее глазки! Остался час поспать, но как заснуть без сказки? Три сына у царя, один родился зря, другой ходил в кабак, а третий был дурак. Чернила доставал, великих обсуждал, о музыке судил, округу разбудил, гастрит разбередил, девицу заводил. На гору попадал, кольцо в нее кидал, дракона не поймал, будильник поломал, показывал кино, принес нам эскимо, отдал его за так, будильник об косяк, волшебником не стал, от должности устал, учиться полюбил, будильник разбомбил, дорос до облаков, мигнул и был таков. Будильник взял с собой. Спи сладко, дорогой.

[Dinara]

Кто варит варенье в июле,
тот жить собирается с мужем,
уж тот не намерен, конечно,
с любовником тайно бежать.
Иначе зачем тратить сахар,
и так ведь с любовником сладко,
к тому же в дому его тесно
и негде варенье держать.

Кто варит варенье в июле,
тот жить собирается долго,
во всяком уж случае зиму
намерен пере-зимовать.
Иначе зачем ему это
и ведь не из чувства же долга
он гробит короткое лето
на то, чтобы пенки снимать.

Кто варит варенье в июле
в чаду на расплавленной кухне,
уж тот не уедет на Запад
и в Штаты не купит билет,
тот будет по мертвым сугробам
идти на смородинный запах...
Кто варит варенье в России,
тот знает, что выхода нет.

[Ripka]

***
двоє несамовито
двоє задихано

завчили одне одного напам’ять
як хрестоматійні вірші і навіть
пісок та трава тепер безсилі
створити їм ілюзії таємності і
не можуть їх врятувати

ті двоє несамовитих жаркого полудня
мовчки сидять у кімнаті думають про
єдиного хто зміг би їм принести
порятунок думають про сніг який
міг би їх надовго засипати

чути знадвору шелест піску
чути знадвору шелест трави
чути знадвору голос
продавця морозива

Григорій Чубай, із поетичної збірки «П`ятикнижжя»

[Джалка]

ці двоє напевно якісь ненормальні –
кажуть про нас на небі
без даху без страху без клятви без спальні
без всього, що іншим треба

блукають в пітьмі і пливуть проти плину
все насамоті й поодинці
хіба так людина шукає людину?
хіба чоловік це і жінка?
хіба вони знають хіба вони вміють?
на що сподівається кожен?

а ми собі мовчки дійшли аж до краю
і пекло на рай перекроюєм
ми знаємо те, що ніхто більш не знає:
ми є
ми вже разом
нас двоє

Іздрик

[SNIZHOK]

Роберт Рождественский

Приходить к тебе,
чтоб снова
просто вслушиваться в голос
и сидеть на стуле, сгорбясь,
и не говорить ни слова.
Приходить,
стучаться в двери,
замирая, ждать ответа...
Если ты узнаешь это,
то, наверное, не поверишь,
то, наверно, захохочешь,
скажешь:
"Это ж глупо очень..."
Скажешь:
"Тоже мне -
влюблённый!" -
и посмотришь удивлённо,
и не усидишь на месте.
Будет смех звенеть рекою...
Ну и ладно.
Ну и смейся.
Я люблю тебя
такою.

[SNIZHOK]

Осенний сад. Промокшая скамейка.
И листья подметает, неспеша,
Усталый дворник в ветхой телогрейке.
А под скамейкой съёжилась душа.
Да, да, душа. Обычная, вот только
Промокла и от холода дрожит,
И вспоминает, как хозяин колко
Сказал: "Душа, ты мне мешаешь жить.
Болишь по каждой убиенной мошке,
Сжимаешься от плача малыша,
Мой завтрак отдаёшь бездомной кошке -
Я больше не могу с тобой, душа.
Мои глаза давно устали плакать.
Прошу тебя, как друга, уходи."
Она ушла в сентябрьскую слякоть,
И с нею вместе плакали дожди.
Блуждала долго мокрыми дворами,
Заглядывала в окна и глаза.
Над нею осень хлопала ветрами,
И вслух с судьбою спорила гроза.
Осенний сад. Промокшая скамейка.
И листья снова падают, шурша.
Работу кончил дворник в телогрейке.
А под скамейкой умерла душа.

[SNIZHOK]

Что далее. А далее — зима.
Пока пишу, остывшие дома
на кухнях заворачивают кран,
прокладывают вату между рам,
теперь ты домосед и звездочет,
октябрьский воздух в форточку течет,
к зиме, к зиме все движется в умах,
и я гляжу, как за церковным садом
железо крыш на выцветших домах
волнуется, готовясь к снегопадам.

Иосиф Бродский, из поэмы «Шествие»

[Mona]

***

Ти знов прийшла, щоб всі чуття холодні
Вогнем страждання запалить,
Ти знов прийшла, щоб всі страшні безодні
Душі моєї розбудить…

Ти знов прийшла, щоб кинуть на поталу
Весь світ чуттів і дум моїх,
Щоб вічно я страждав по ідеалу
І досягнуть його не міг.

Олександр Олесь
1904

[Хробак Злої Брехні]

Час іде. За вікном ще засмагою тішиться літо.
І стукочуть-вицокують срібні краплинки води.
І багато всього пережито уже, перемито
В цьому плетиві днів, у театрі абсурду й біди…

Що змогла- те змогла…Малювала цей світ, як уміла.
Надриваючи серце, лишала вогненні сліди.
На моє підвіконня зажурена горлиця сіла…
Хтось ту музу тужливу, напевно, покликав сюди

Ми писали удвох. Нам тихенько підспівував вітер.
Всі малюнки графічні зливались на мокрому склі.
Якби з долі отак хтось узяв і трагічне все витер,
Щоб лиш бульбашки мильні лишились на білому тлі.

Але ні…далебі…бо тоді чи змогла б я відчути
Шепотіння хвилин у блаженстві високих чуттів.
І любові нектар з післясмаком п’янкої отрути.
І наповнену змістом
магічність
і років, і днів…

Світлана Костюк
21 червня 2016
*************************************

Відкривайте мене в моїх посмішках сонцем цілованих
ніжних кутиках вуст до яких не торкнулись роки
ще у книгах у віршах на згадку колись подарованих
у бездонні очей і легкому тремтінні руки...

не вивчайте мене все одно залишуся загадкою
у тайнописі серця - акорди надривно сумні
я зостанусь для вас тихим світлом чи світлою згадкою
білі тіні і вітер гойдатимуть тишу мені...

я в ромашкових веснах напевно колись заблудилася
у смарагдовім царстві зеленої вічно сосни
мене тут не було я літала я просто наснилася
ви не вірте у дійсність яка роз_чаровує сни...

не шукайте слідів моїх марно вони ще невидимі
просто слухайте вітер і шепіт пшеничних колось
просто будьте душі моїй навіть на відстані вірними
пам`ятайте...та так... як нікому іще не вдалось...
С. Костюк

Вчора ввечері відійшла у вічність найкраща в світі мама та кохана дружина Світлана Костюк. Прощання триватиме з 16.00 8 січня за адресою: м. Нововолинськ, вул. Пирогова, буд. 5, кв. 14. Похорон розпочнеться 9 січня о 13.00 за тією ж адресою.

7 січня 2017

[Хробак Злої Брехні]

Анна Малігон
19 лют о 21:20
***
Ця країна в тобі триває, – інший рівень, червоний пояс.
Пожиттєве татуювання, мідний голос, наскрізний бонус.

Ці шляхи, придорожні ринви, ці дими у її волоссі…
Скільки з нею не говорив би, жодне слово не прийнялося.

Перетнувши cніги скажені, повертайся в її неспокій.
Доки воля горить у жмені, доки голос її високий.

Доки куля ще без коріння у бліденькій дівочій шиї,
Буде снитись тобі країна в обідку вогняної шини.

Скільки з нею не говори ти – а земля повертає зерна…
Там, де склалося, щоб горіти, не до вивчення іноземних…

Хто залив тобі цю отруту? З ким ти намертво перетнешся?
Хто заплів у твої маршрути ці розпечені перехрестя?

Тут не буде ніхто шукати. Ні за ким не зчиняють пам'ять.
Тут жінки – з полином цукати, розтинають пітьму серпами.

Їхня мова – прозорі сіті, їхня мова – тернові квіти,
Тут жінки найніжніші в світі, кожна може тебе спалити.

Але є такі суголосся, той рубіж, що спиняє мови.
Тільки дим у її волоссі, тільки ніч – поміж вас – зимова,

Тільки рухи її дитинні, помаранча в руці, мов сонце.
Доки є вона – в цій країні – ти вже матимеш охоронця.

Все це сталось – нехай і всує, все хороше ще не здійснилось,
Доки серце її пульсує, - скільки в ньому тебе вмістилось?..

Вона міцно тебе тримає, доки світло – без перебоїв
Ця країна в тобі триває під печаттю її любові…
22 . 02 . 2014 р.

[Ripka]

***
ранок. годинник на вежі
нараз починає усе.
а тиша – це завжди стежка
убік з головного шосе.

а тиша – один квиточок
сюди, з чотирьох сторін,
малесенька родимка ночі
на білому личку змін.

може, залишиться віршем
або заболить, як флешбек,
малесенька стежечка тиші,
де можна почути себе.

Володимир Бєглов, із поетичної збірки «Faithbook»

Додано через 42 секунды
***
Не маєш ні диму, ні дому, а в тому – гостей.
Перевтілення спогаду – єдиний інтимний гармидер.
Набираєшся духу невдахи: вдих видих.
Обираєш Непомука – приклад статечно простий.
Брами приймали його і випускали далі.
Дорога віри прослалась картою зморшок.
Під черепом голим заледве змістився мозок,
кайдани замкнувши щоміць, як защіпи сандалів.
Покутний ланцюг (запорука зв’язку із небом,
також – рівноваги думок) бряжчить, а тримає.
Шрами сирі, як фрески. І мука така проймає,
ніби – уже без дому – гостем зайшов до себе.

Ірина Старовойт, із поетичної збірки «Гронінгенський рукопис»

[Хробак Злої Брехні]

анна малігон
18 жовтня о 14:07 · Kyiv, Kiev
***
Доки всі вони сплять, обережно підходиш до брами...
А позаду, немов на мотузці, щось рветься у вись...
І на правім плечі хтось підказує: "Стеж за вітрами",
А на лівім - хтось інший шепоче: "Під ноги дивись".

Небо, ніби розквітле навиворіт, синьо-бузкове
прошивається наскрізь стібками воронячих нот.
Бачиш, всі вони сплять, в оболонках, у вовняних ковдрах,
у коханих обіймах, у теплих футлярах тойот.

То ж ступай обережно, не дай їм себе повернути,
прив'язати, прижити, вмостити між пудрових краль...
Це застиглий туман, і тремтить невіднайдена рута,
це лише на початку так зимно - на те ж він і край.

Але ти вже їх бачиш, вони метушать, мов личини,
оглядаючи темні кімнати, порожні двори.
Сперечаються, плачуть, шукають слова і причини,
замовляють столи, набирають чиїсь номери...

Ти вже бачиш, як падає сніг на вологу терасу,
як в одному із вікон чомусь не піднято плісе,
як виходиш до дошки... на сцену... на глянцеву трасу...
А стоїш на краю... І хто далі тебе понесе?

Як цілують тоді, коли вже цілувати не треба,
як згортається кров і радіє, що вже не тече,
як далекі стенають плечима і п'ють не за тебе,
як близькі не заламують рук, не підводять очей,

тільки йдуть у мовчання і множать за каменем камінь.
Ти гостей не зупиниш у їхній цупкій боротьбі
за підкуплене право ділитись твоїми думками.
А, сортуючи речі, вони відкладуть і собі

те, що їм до вподоби... І хтозна, кому вони служать.
Ти вслухаєшся в небо, а чуєш, як сосни гудуть,
як у мапу асфальту вмерзають осінні калюжі,
як приблудний собака зализує їх, мов біду,

як зростає дитина, торкаючи твій (чи не твій уже) почерк
межи ліній небесних чи набіло стертих клітин...
І на лівім плечі вже до тебе ніхто не шепоче,
а попереду - царство і тлін, де ні днів, ні годин,
а попереду - виткана довга, повільна зима.
Ти підходиш до краю і бачиш, що краю... нема.

[Хробак Злої Брехні]

анна малігон
27 лютого о 21:14 ·
❄️
Він вийде з хурделиці, схопить її за рукав:
Як я чекав на тебе, як зупиняв
безнадійно розкритих жінок у квадратах кімнат,
крик – у горлі, щоб не зависнув над
тою, чужою. А пелехатий сніг
я зупинити ніяким теплом не зміг.
І вона, вириваючись, гляне йому в нутро
так беззахисно байдуже, і не розкаже про
те, як міцно можна любити чужих малят
і порожні вокзали, коли назад
значно важче, ніж потягом – уперед,
коли кинутий виклик ніхто не бере.
Він струшує зиму з її волосся, просить іще
пару хвилин, підставляє життя, плече
ненадійне… а хоч би один ковток…
Єдиний, хто не здається – її квиток.
І вони попрощаються без усяких «прощай».
І у ній ворухнеться поранений горностай.

[Mona]

БАБУСИН ПЕСИК

Жила собі бабуся,
і песик з нею жив.
Вона любила песика,
і він її любив.

Бабуся якось ввечері
спекла смачний пиріг,
лишила в хаті песика
і вийшла за поріг...

Вертається: ой лишенько!
Подівся десь пиріг!
І бідний-бідний песик
голодний спати ліг...

Пішла бабуся кашку
варити з молоком.
Вертаєтсья, а песик
воює з гусаком!

Пішла бабуся рибки
купити в рибака.
Вертається, а песик
танцює гопака!

Пішла бабуся в зелен-сад
нарвати там грушок.
Вертається, а песик
одягся в кожушок!

Пішла вона до шевчика
купити чобітки.
Вертається, а песик
подер усі книжки!

Пішла вона в крамничку
по книжечки нові.
Вертається, а песик
стоїть на голові!

Ніхто ніколи песика
не лаяв, не шмагав.
Бабуся каже: "Чемний будь!"
А песик каже: "Гав!"

[Хробак Злої Брехні]

Василь Герасим'юк

* * *

Переписую знову чомусь
куці ролі забутої драми,
і повірить, як завше, боюсь
в те, чого і не буде між нами,
в те, чого на землі не бува…

Та на землю до мене зійдеш ти,
щоб забув я жорстокі слова,
їх нічні, поголовні арешти.
Так виносить вода дзвонкова
з-під каміння пелюстку черешні.

* * *

[Хробак Злої Брехні]

Анна Малігон

***

Первісний дощ обмацує траву,
Знімає з неї порох і підошви.
Когось я знов пройду, переживу
І будуть ночі – довші, довші, довші...

І ця гроза коротка, наче гріх...
Вода дощу посічена травою...
А хтось хотів погратись, та не встиг.
Тієї ночі я була живою.

2008

[Хробак Злої Брехні]

анна малігон
10 год ·
+++
Що ти за птаха? Сапфірові очі. Шовкові груди.
Зірко листівок, царице поштових марок…
Чом ти сидиш над котлом, не летиш нікуди?
Хто тебе візьме? Вони ж усього лиш люди,
звиклі до внутрішніх зябликів і канарок

Наших співаєш? Чужих? Над чиїми дітьми
тихо відводиш тяжкі мародерські лапи?
Птахо маленька, зірко, зелена відьмо,
бачиш, за димом і дому твого не видно...
Цяточка крові дзвенить на подертій мапі

Птахо, співай. Доки піняться чорні хмари,
тягнеться нитка і нотка, і ніби осад
місяць спадає на сад, а йому виносять
круки на крилах поранену ранню осінь,
пісня твоя обтікає верхівки храмів

Все, що ти маєш – у дзьобику звуки сині,
що як прокляття тобі перейшли у спадок.
Люди взяли твою славу, любов, достаток,
птахо пророча, – тепер не даєш їм спати,
та й розбудити нікого із них не в силах

Ось твій приручений лис і твоя троянда,
ось твої нетрі і плетиво днів спокійних…
Що ти чекаєш від них? То мерці, покинь їх
у паралельних війнах, у снах і фільмах.
Ніжно люби себе і тривай до літа, лише тривай до

перших судом за розпатрану цю країну.
Не повертайся… у них бо свої закони…

Тільки злітає птаха над терикони,
ронить у ніч смарагдову свою пір’їну…

[Mona]

Как некогда в разросшихся хвощах
Ревела от сознания бессилья
Тварь скользкая, почуя на плечах
Еще не появившиеся крылья;

Так век за веком - скоро ли, Господь? -
Под скальпелем природы и искусства
Кричит наш дух, изнемогает плоть,
Рождая орган для шестого чувства.

Н.Гумилев