Українська публіцистика Донеччини

[ogneva]

Лист від Володимира Тихого - сина Олекси Тихого.
--Пані Людмило,
Надсилаю як зразок відскановані дві сторінки з моєї "стенограми" судового засідання. Оскільки я ховав (далеко) ці листочки - вони трохи пошкоджені.
Надсилаю також ще три документа (відскановані). Перший з резолюцією судді (Зінченка?), у двох інших цікаві вихідні дати: Верховна Рада направила лист в Прокуратуру 2го лютого, а вже 9-го перевірку зробили!
Я знайшов початок (14 сторінок) підготовленої статті батька. Одну сторінку передрукував, додаю. Була принаймні ще одна стаття - про домашні завдання (здається, якраз її набрали і розсипали в "Ізвєстіях"). Може збереглися в архіві КГБ, подивимся, що вони мені напишуть на мою заяву. В мене, до речі, є лист від Доноблсуду (89 рік?), в якому вони вибачаються за затримку з видачею мені копії вироку, "оскільки справа зберігається в облуправлінні КГБ".
Володимир (Тихий)

У своємі листі до мене В.Тихий говорив про статтю батька. Подаю її в тому обсязі, в якому вона дійшла до нас. Готую її до видання разом з ще однією ненадрукованою статтею О.Тихого.

Олекса ТИХИЙ

ДУМКИ ПРО ВИХОВАННЯ

Люди – представники найвище організованої природи

Люди є люди, тобто представники найвище організованої природи.
1. Їм властиве мислення, тобто вміння аналізувати, співставляти, передбачати, мати мету і свідомо прямувати до неї.
2. Віра – як ознака безсмертя, як переконання, що її думки і діла переживуть її фізичне життя на землі, оскільки кожна людина, на якім би щаблі розвитку вона не стояла, усвідомлює свою смертність і припинення існування в тій якості, в якій вона живе сьогодні, тобто фізичного життя. Без віри в безсмертність в боротьбі за існування людина, користуючись розумом легко може направити на вбивство заради шматка хліба, на грабежі, на досягнення своїх сумнівних чи нікчемних прагнень йти по трупах собі подібних.
3. Впевненість в своїх силах - свідомість, їй під силу зробити якусь роботу, забратись на якусь вершину, утриматись від дії, що може обернутись для неї трагедією.
4. Прагнення підкорити собі природу і поставити її собі на службу, свідомо використати її дари і багатства.
5. Мова – як засіб спілкування, як основа мислення (без мови не може існувати думка), як інструмент передачі досвіду від покоління до покоління, як схованка людського духу, що об’єднує в одне історичне ціле десятки та сотні поколінь минулих, теперішніх та майбутніх.

Коли починати виховувати дитину?

"Коли починати виховувати дитину?" – споконвічне питання. Найчастіше в теорії і на практиці прийнято вважати, що виховання починається з дні народження дитини. У багатьох народів, зокрема у народів Сходу днем народження дитини вважається не поява дитини на світ, а день зачаття. Медицина також вважає, що на життя і розвиток дитини великий вплив має фізичний і психічний стан батьків у процесі утробного періоду. Отже турботи батьків, суспільства, держави повинні бути підпорядковані нормальному розвиткові дитини вже задовго до її появи на світ.
Є всім відомі традиції турботи про майбутню матір і дитину, надається медична і матеріальна допомога, охорона здоров"я майбутньої матері, як то заборонені нічні зміни, робота в загазованих приміщеннях, надурочні роботи і т.п.
Виховання дитини в утробний період полягає найперше в психічній урівноваженості матері, в достатньому забезпеченні її організму в якісному харчуванні з достатньою кількістю вітамінів, в розумному фізичному та розумовому навантаженні, у вивченні принципів, методів, способів, форм догляду, годування та виховання майбутньої дитини. Тут потрібні і кваліфіковані лекції, переймання досвіду, читання книг та брошур, вибір найефективніших в конкретних умовах методів за порадою фахівців. Обдумування в процесі виховання бабусь, дідусів, старших братиків чи сестричок, сусідів і т.п.
Молода мати повинна бути готова до виховання і догляду за дитиною задовго до її народження. Вона повинна вірити в свої сили, мати постійну підтримку і розуміння з боку чоловіка, батьків, сестер, сватів. А віра приходить тільки в результаті глибокого знання і переконаності в своїй правоті.
Майбутні матері, як мені думається, забезпечені в достатній мірі тільки медичною допомогою. Що ж до лекцій, серйозних і популярних книг та брошур, розрахованих на різний рівень підготовленості матерів, мало. Радіо – і телепередач ще менше. Тому після народження дитини починаються сварки, суперечки, взаємні звинувачення, знервованість та безпорадність матері, а за нею хворобливість, нервозність, ненормальний розвиток дитини. І це біда не лише забутого села, а й великого цивілізованого міста.
Отже, виховання починається з дня народження. І воно повинно забезпечити дитині добротне харчування (молоко матері), свіже повітря, тишину, гігієну, материнське слово та пісню.
Дитина в перші роки життя потребує дуже небагато, але від уміння забезпечити той мінімум її потреб залежить її майбутнє здоров’я та виховання. При найменшому недогляді починається плач дитини, порушення прийнятого режиму харчування, без сонниця та нервозність матері, втрата молока, а за ним хвороби, лікарні, спец режими і т.п.
Новонароджена дитина повинна мати окрему з гарною вентиляцією кімнату з затемненням на час сну. Здорова дитина не потребує колихання, не потребує, щоб її носили, гойдали. Їй не потрібні навіть грашки. Тільки достатньо їжі, свіже повітря, гігієнічна білизна, слово та пісня матері, до яких дитина звикає на все життя.
Багато няньок, а тим більше з різними принципами, не говорячи вже про таких, що люблять тільки погратися з дитям, не думаючи про потреби самої дитини, тільки шкодять нормальному вихованню.

ПІДСУМОК. Перші місяці життя дитина повинна знати тільки матір, навіть батько, хай для неї буде майже незнайомим.
Чи всі можуть забезпечити потрібні умови життя? Нажаль, ні.
В містах молоде подружжя часто роками чекає на квартиру і перебуває в скупчених помешканнях, де день і ніч не гаситься світло, стоїть постійний шум і безперервні сварки. Що ж робити в такому випадку? Найкраще покинути «цивілізоване» місто і поселитися в селі, де добре чи зле прожили все життя ваші батьки, діди та прадіди, де вам все знайоме, де не треба годинами простоювати в чергах, бігати за дефіцитними речами чи продуктами харчування. Для дитини ж шум автобусів, безконечний галас, вихлопні гази й пилюка не приносять ніякої користі, та й вам теж.
Перебування дитини в кімнаті, де відбуваються гулянки з горілкою та піснями, сварки та безконечні вияснювання відносин просто згубні, хоч на перший погляд і здається, що дитина на них не реагує. Вся згубність такого виховання проявиться після,через кілька літ.

Далі буде

[ogneva]

Повідомлення прес-служби ВГОІ «Чорнобиль-Допомога»

«Немає більшого гонору для шляхетної людини, а ніж чесне і безкорисне служіння своєму народу»
(Іван Полюй)

.

Оголошено переможців Національного конкурсу «Благодійник року – 2010»

Журі оприлюднив імена тих, чия благодійна робота визнана найбільш ефективною у 2010 році.

Переможцем у номінації «Ініціативна неформальна група або колектив, громада» визнано Всеукраїнську громадську організацію інвалідів «Чорнобиль-Допомога»


ВГОІ «Чорнобиль-Допомога» розпочала свою діяльність з 1989 року. Входить до складу міжнародної асоціації «Чорнобиль-Допомога», яку очолює багаторазовий чемпіон світу з шахів, посол Доброї волі ООН Анатолій Карпов, українську організацію очолює учасник ліквідації аварії на ЧАЕС 1-ї категорії, експерт міжнародної категорії по твердим відходам Віктор Тупілко.
За більш ніж 20-ти річну діяльність організація використовувала практично всі засоби і способи благодійності. Жодного разу не отримувала будь якої матеріальної чи фінансової підтримки від держави або від приватних спонсорів. В своїй діяльності використовує виключно власні ресурси. Має подяки від усіх попередніх Президентів України.

На 2011 рік – 25-ти річчя найвеличезної техногенної катастрофи в історії людства, заплановано багато акцій і заходів. Але найцікавішою і незвичною буде хода Мазуренка Олександра навколо зони забруднення .
Олександр Мазуренко – мешканець Донецької області, інвалід 2-ї групи - пересувається на милицях.

Мета: привернути увагу суспільства і владних структур щодо необхідності невідкладних дієвих заходів для допомоги постраждалим і реабілітації земель забруднення. Збір пропозицій по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Збір підписів громадян під зверненням до Ради Безпеки ООН про необхідність невідкладної допомоги постраждалим від аварії країнам і потреби запобігання подібних аварій.

Старт: в ніч 26.04.11., в 01 годину 23 хвилини - час катастрофи від станції. Під час старту буде запалена символічна незгасима лампада-смолоскип, з якою Олександр пройде маршрут.

Маршрут: приблизно 2000 - 2300 км, швидкість 24 км. на годину. Хода пройде через 3 країни, які найбільш постраждали від аварії - Україну, Росію, Білорусь.

Заходи: під час переходу плануються молебні і панахиди, покладання квітів у «чорнобильських» пам’ятників, відвідання спец відділень лікарень, зустрічі з активом і молоддю.

Фінал: Київ, в День Незалежності. Біля пам’ятника Чорнобильської катастрофи

Очікуваний ефект: повне виконання «чорнобильського» законодавства для постраждалих; поповнення бюджету для реабілітації забруднених територій; поповнення експозицій музею «Смолоскип».

Додано через 4 години 28 хвилин

голова ВГОІ "Чорнобиль-Допомога" Віктор Тупілко презентуціє організацію



голова ВГОІ "Чорнобиль-Допомога" Віктор Тупілко отримує нагороду



голова ВГОІ "Чорнобиль-Допомога" Віктор Тупілко дякує за нагороду

[ogneva]

На Різдво Христове, увечері 7 січня 2011 року, померла Михайлина Коцюбинська.
Кажуть, у таке велике свято небеса відкриті для душ праведників. Вічна пам ять і слава великій подвижниці духа.
Ймовірно, прощання буде 9 січня в Будинку вчителя та у Володимирському соборі, поховання на Байковому кладовищі. Довідку та додаткову інформацію розішлю пізніше.
В.Овсієнко. 8.01. 2011, 9:25.

[ogneva]

"На 2011 рік – 25-ти річчя найвеличезної техногенної катастрофи в історії людства, заплановано багато акцій і заходів. Але найцікавішою і незвичною буде хода Мазуренка Олександра навколо зони забруднення .
Олександр Мазуренко – мешканець Донецької області, інвалід 2-ї групи - пересувається на милицях.

Мета: привернути увагу суспільства і владних структур щодо необхідності невідкладних дієвих заходів для допомоги постраждалим і реабілітації земель забруднення. Збір пропозицій по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Збір підписів громадян під зверненням до Ради Безпеки ООН про необхідність невідкладної допомоги постраждалим від аварії країнам і потреби запобігання подібних аварій" - цитата з передостаннього повідомлення № 62 від 17.12.2010.

Олександр Мазуренко почав свою ходу 26 квітня 2011 року з Донецька.На сьогодні він пройшов біля 180 км. Зараз він йде по Дніпропетровській області.

Прив"язали візок до стану

На старті

Пішов

[ogneva]

26 квітня 2011 року почав ХОДУ навколо чорнобильської зони відчуження Олександр Мазуренко. Його шлях проляже через три країни - Україну, Білорусь, Росію. Це третій "марафон" О.Мазуренка: 2000, 2005, 2011 року.
Він інвалід (нема правої ноги). Йде на милицях.
Свою ХОДУ О. Мазуренко присвячує Чорнобильцям.

Старт. 26.04.2011 від музею "Смолоскип". Донецьк


Дорожний щоденник Олександра Мазуренка
Спідометр

05.05.2011. О. Мазуренко. Перед Павлоградом. Дніпропетровська обл.

[ogneva]

У Павлограді Олександрові чорнобильці подарували капелюх ліквідатора



8-го травня він вже йшов вулицями Дніпропетровська

9-го поклонився могилі Василя Макух. Світлин нема, але є в пресі наступне:
Активісти Дніпропетровської обласної організації «Наша Україна» взяли участь у панахиді на могилі українського повстанця та політв'язня Василя Макуха, яка відбулася 9 травня 2011 р.

Вів панахиду настоятель Храму преподобних Антонія і Феодосія Печерських Української Православної Церкви Київського Патріархату о. Олександр (Сербін).

На мітингу-реквіємі першим виступив україномовний інвалід з Донеччини Олександр Мазуренко, який пішки подорожує історичними місцями України. Далі взяв слово краєзнавець Михайло Рябцев, який розповів, що Василь Макух був першим з українців, хто перетворив себе на живий смолоскип протесту. Згодом так вчинили Микола Береславський та Олекса Гірник.

Член ради Дніпропетровської обласної організації «Нашої України» Антін Коломієць, зокрема, зазначив: «Ми повинні пам'ятати про страшний і героїчний акт самоспалення Василя Макуха та винести з нього урок». А просвітянин Юрій Денисенко під час свого виступу наголосив, що це було не самогубство, а єдиний спосіб привернути увагу до свавілля комуністичного режиму в Україні.
http://www.qwas.ru/ukraine/razom/Dn-...-039-jat-ukra-

[ogneva]

Жінки (і не тільки) зупиняють Олександра вдорозі

Одні несуть йому городину, другі сало, треті п'ятірку або десятку.
Олександр за все намагається заплатити.
Тільки не може відмовитися від води, цибулі, миски борщу.

[ogneva]

ранку 28 травня ц.р., до Канева завітав Олександр Мазуренко, що пішки прямує шляхом забруднених територій від катастрофи на Чонобильській АЕС України, Росії й Білорусії.



Зустрілися канівці з цікавим чоловіком біля будинку міської ради, де він розповів, що вирушив з міста Донецьк 26 квітня ц.р. і, долаючи щодня 25 км, вже на 33 день потрапив до Канева.



“Під час подорожі, - ділився Олександр Мазуренко, - маю багато цікавих зустрічей та знайомств, у Павлограді мене навіть нагородили медаллю за гуманізм, запрошували навіть у школи для бесіди з дітьми”. Олександр вважає, що це дуже корисно, адже діти — наше майбутнє, їх потріно вчити і берегти. Життя прекрасне, проте воно швидко минає. Працюючи у нічному клубі охоронцем, чоловік багато чого бачив, і в нього склалося враження, що “сучасна молодь не розважається, а розлагається”.

Сам Олександр Мазуренко за 60 років життя має дружину, 3 дітей та 4 внуків. Родина не хотіла відпускати голову сім'ї у небезпечне турне, але той втік уночі. Ідея — важливіше!

Подорожує Олександр з візочком, у якому є все найнеобхідніше, ночує просто на вулиці — для цього має килимка, їжі вживає мало, щоб не хотілося спати. “Загалом марафон тримається на людській підтримці”, - стверджує гість зі східної України, - так у Дніпропетровську від візка відпало колесо, то люди допомогли полагодити, хтось навіть підкинув сала, що я й не помітив. Люди у нас добрі! Хоча трапляється і негатив, так у селі Першотравенськ Черкаської області не зрозуміли моєї місії. Колишні солдати, що служили у Афганістані, почали погрожувати, звинувачували у агітації...”.

До Канева - духовної столиці України, Олександр Мазуренко завітав аби відвідати Тарасову гору та віддати шану Шевченку. Далі прямуватиме до міст Прилуки, Суми, Курск, Орел, Брянськ, Клинці, Гомель, Пінськ, Луцьк, Рівне, Житомир і Київ. Столиця є кінцевим пункотом маршрунту, куди планує дійти до Дня незалежності України — 24 серпня. Всього інвалід на милицях має пройти близько 3 тисяч кілометрів.

Це вже не перша хода чоловіка — у 2005 році Олександр Мазуренко вже пройшов всю Україну від сходу до заходу, присвятивши її 100-річчю від дня народження Олекси Гірника, що спалив себе в знак протесту проти зросійщення України. Шлях пролягав як до могили Олекси на Західній Україні, так і до місця спалення на Тарасовій Горі.

[ogneva]

ЗВОДИМО ПАМЯТНИКИ ЛЮДСЬКОМУ ГОРЮ?

Читаєш про план зведення пам’ятника до 100-річчя початку Першої світової війни і хапаєшся за голову. Кому й чому ми повинні встановлювати споруду на привокзальній площі - cамому в`їзді до Маріуполя? Війні, яку на початку ХХ століття розв’язали кільки європейських імперій, і котру з приголомшевою поразкою програла Росія, до складу якої тоді входила Україна? Людському горю та незчисленним жертвам, що принесла з собою ця ганебна війна за переділ світу? Пролетарським революціям, котрі почались по всій Європі наприкінці війні 1914-1918 років, і принесли ще більш страждань людям?
Тільки зовсім безграмотні люди, що, мабуть, у школі були двоєчниками, не знають про такі „славні” наслідки Першої світової. Про ці далекі події мені відомо не лише з підручників історії, але із спогадів у власній родині. Мій дід Яків Петраш був солдатом на тій війні. Як же воювалося Якову Петрашу? Так, як і тисячам солдат Російської імперії. Вже після перших сутичок з німцями він потрапив у німецький полон і вимушений був працювати на якомусь будівництві в суцільному болоті, по коліна у воді. Полонених майже не годували, і вони вмирали десятками кожен день. Передчуваючи близьку смерть, мій дід з двома друзями влаштували побіг. Родич розповідав, що перед втечею йому наснилась Божа Матір, яка простягла до нього руку й перехрестила. Треба зазначити, що моя бабуся – дружина Якова - була дуже набожною. Навіть за радянські часи вона кожен день перетинала усе місто, щоби помолитися в єдиній працюючій церкві. Певно, її молитва врятувала коханого? Під час втечі з концтабору обох друзів Якова було заколото багнетами, і лише мій дідусь чудом врятувався. Перетнув фронт і дістався російських військових укріплень. Тут вже був пійманий своїми та поставлений до стінки як німецький шпигун… Не було б на світі ні моєї матусі, ні мене, коли б, знов за дивовижним збігом обставин, його особисто не впізнав та не врятував од розстрілу полковник Петраш – дальній наш родич.
То скажіть: яке свято я – онучка солдата - маю відзначати встановленням пам’ятника Першій світовій війні з двоглавим орлом на чолі? Тому, що мого діда силоміць відірвали од сім`ї на догоду Російській імперії та ледве не вбили? Це ганьба, моральна деградація останнього ступеня - встановлення пам’ятників людському горю. Не випадково такого безглуздя нема не лише на Донеччині, а, мабуть, і в цілій Україні. Якщо і зводити пам’ятний знак, то не для заохочення початку нових війн під крилами зухвалих орлів, а траурну стелу на честь невинно загиблих у Першій, не Українській, чужинській війні. Це моральний бік проблеми.
Є й суто прагматичний. Як повідомила газета „Іллічівець” (2.06.11, ст.2) „Фінансування робіт передбачається за рахунок видатків міського бюджету”. Тобто, кожного маріупольця, зокрема й мого, моїх дітей та внуків. Мені не зрозуміло, чому забаганки Харлампія Хавалиця він здійснює не за власний кошт, на територій своєї садиби чи за кошт активістів Сартани, а за кошт усіх жителів Маріуполя? Я, наприклад, як свідома українка разом із міською „Просвітою” неодноразово висловлювала побажання назвати одну з вулиць міста іменем В`ячеслава Черновола, який працював у Маріуполі, але нас - просвітян ніхто не чує. Навіть не дають дозволу повісити вже готову меморіальну дошку на честь маріупольського краєзнавця, українського письменника Миколи Фененко. А ось побажання пана Хавалиця із задоволенням підтримала міська рада. У чому секрет?
Чи можливо, в Маріупольській Раді просто грошей подіти нема куди, так добре у нас йдуть справи? Та де там! Місто потопає у смітті, у самому центрі нема чим дихати через дим заводів, і ганебна холера прославила нас на всю Європу. А діточки Маріуполя? Малюкам навіть не роблять планове щеплення від загрозливих хвороб… бо на те в бюджеті нема грошей! Про це пишеться у тому ж числі „Іллічівця” (2.06.11, ст.5), зате на пам’ятники – є! Яка жахлива смертність у нашому приморському „раї” – відомо кожному. Кладовище в Старому Криму за площею перше в Європі, а незабаром посяде „почесне місце” – перше у світі! Знай наших… покійників! Проте ніколи в Маріуполі не виплачували екологічні – бо нема грошей. А для пам’ятника на честь програної війни – є! Кожний п’ятий літній маріуполець кульгавий. Від важкої праці в металургії та поганої екології пенсіонери страждають на ревматизм, хвороби суглобів та хребта, однак у місті нема жодного ревматолога – на нього не вистачає грошей. Зате на пам’ятники війнам – є! Навіть у самого голови Іллічівського УОПТу Юрія Тернавського кілька років тому померла дочка, бо нестерпні у місті умови життя. Не витримують діточки шаленої суміші з диму, холери та бруду. Тому життєвою потребою Маріуполя є підтримка малюків – медична, харчова, оздоровлення в екологічно чистих місцевостях, а не встановлення гранітних обелісків чужинськім орлам.
Давно пора перекувати мечі на рала, якщо ми захищаємо життя, а не славимо смерть.

Ірина Молчанова, член НСЖУ 6.06.2011

[ogneva]

Український прапор над Бахмутом

У далекому 1917 році, 7 листопада, коли Центральна Рада своїм ІІІ Універсалом проголосила утворення Української Народної Республіки, жовто-сині національні прапори було піднято і над Бахмутською повітовою земською управою (нині – будинок Артемівського залізничного технікуму).
У той час Бахмут мав стати центром „Половецької землі” – державного утворення УНР, до якого входили Старобільський, Слов’яносербський і Бахмутський повіти з населенням до 1 мільйона чоловік.
23 серпня 2011 року купка національно-свідомої молоді Артемівська відсвяткувала День прапора біля будинку, де 94 роки тому вперше було піднято національний прапор.
Громадські організації та осередки демократичних партій міста надіслали голові міськради А.Реві листа з пропозицією встановити на цьому будинку пам'ятну дошку за зібрані ними кошти. Є сподівання, що 7 листопада дошка буде встановлена. Але чи місце поряд з нею дошкам пам'яті більшовицьких вождів Артему та Чубарю, що вже існують на фасаді залізничного технікуму?

1.Будинок Бахмутської повітової земської управи, над яким у листопаді 1917 року було вперше піднято український прапор.
2. 23.08.11. Молодь на місці першого підняття жовто-синього прапора над Донбасом.

[ogneva]

ВІДЗНАЧИВ 60 РОКІВ ЖОВТНЯ САМОСПАЛЕННЯМ

По різному люди відзначають свята, тим паче коли це свято не родинне або рідної Батьківщини, а свято загарбника, що примушує тебе радіти крізь сльози.
Саме таким антисвятом була для Василя Макуха 60 річниця Жовтневої революції, яку готувались „із помпою” провести у Києві. Він вирішив напередодні гучної чужинської дати зробити власний акт протесту – спалити самого себе на Хрещатику. Щоби навіть байдужі українські пристосуванці помітили – ще має Україна героїв! Вона хоча і притишена, і пригнічена загальною русифікацією, але є люди кому до самісінького серця, до крові, до самозречення болить її принижений стан без рідної мови, без національних звичаїв.

Тому 5 листопада 1968 року Василь Макух облив себе бензином на Хрещатику біля будинку № 27 і підпалив…
Живий смолоскип зразу привернув увагу перехожих і викликав жах на завжди людному Хрещатику. Не відчував остраху тільки полум’яний, у прямому сенсі, патріот України. Він вигукував у натовп те, що давно наболіло на душі: „Слава Україні!” „Смерть совецьким окупантам Чехословаччини!” Бо саме навесні 1968 року радянські танки давили повсталі народи чехів та словаків, що намагались вирватись із ненависного „Соціалістичного табору”.

Хто ж такий Василь Макух? Народився 14.11.1927 р. на Західній Україні, що була тоді під Польщею. Ходити до школи не було грошей, але хлопець отримав так зване „родинне виховання”, що крім грамоти навчало головному – беззастережно любити Батьківщину. Ще підлітком пішов до лав УПА. У 18 років, поранений 8 кулями, потрапив у радянський полон, зазнав тортур, однак на всі запитання слідчих вперто твердив одне: „Не знаю”. Навіть „не знав” власного імені. Його прізвище видав хтось інший – слабкіший... Тюрма, концтабір – звичайний шлях українських повстанців. Повернувшись, одружився, мав 2 дітей, але становище зрусифікованої Батьківщини не давало спокійно жити. Почав писати листи-протести до ЦК КПУ, але відповіді не отримав, натомість підсилився нагляд з боку КГБ.
Нарешті визріло рішення, як можна виразити свій протест у СРСР, щоб про нього дізналась хоча б дещиця українців – спалити себе на головні вулиці України! Друг Григорий Ментух відмовляв од фатального кроку, але сміливець відповів: „Тільки прийнявши остаточне рішення, я відчув полегшення. На самоспалення я йду з усмішкою!”
Минуло 33 роки. Саме 5 листопада ц. р. українці Донеччини зібрались вшанувати пам'ять Василя Макуха, який є справжнім Героєм України. Здавалось би Захід і Схід – різні кутки нашої держави. Але саме в Донецьку Віктор Тупілко – учасник 1-й категорії ліквідації аварії на ЧАЕС, голова організації інвалідів „Чорнобиль – допомога” зібрав матеріал про В.Макуха і хоче видати про нього книгу. Його розповідь із хвилюванням слухали члени різних українських організацій Донеччини, зокрема студенти з „Молодіжного Альянсу”.

Нема меж справжньому патріотизму. Героя, що поклав життя заради свободи України, вшановують як на Заході так і на Сході нашої спільної Батьківщини.

Ірина Молчанова

[BauhauS]

ogneva - дуже радий вашій появі тут нині...
я Вас читаю.


п. с. недарма, ой недарма ви порадили зазирнути на цей форум...