Поезія та вірші, які вас вразили

[Джалка]

А я - така мала, аж смішно
Не доросла і до плеча.
Яка гірка і світла ніжність у Ваших світиться очах.
Я виросту. Поглину Вас,
Засиплю Вас, як дощ, як листя.
Як руки радісно зітхнули
Круг Ваших пліч - не дві, а двісті.

І двісті вуст моїх і кіс,
І двісті слів, і двісті сліз.
Усе, від неба і до неба,
це - ти в мені
і я - круг тебе!

пройняло..

[kavun]

Мене вразили ось цей вірш - http://tryguba.vn.ua/iz-toboyu-razom...iu-znukne.html

[Leolita]

Роман Скиба
А ми з тобою - нерозлийкава.
Тому й барвумен до нас ласкава.
Тобі розчинну, мені в зернятках.
І неодмінно - в одне горнятко...

[TUR17]

And everybody fucks you

Дівчата були не надто гарні й маленькі,
але одна сказала до іншої:
"Пропонують роботу на фірмі.
Секретарем-референтом, обов'язкове знання комп'ютера.
Сто баксів на місяць - і всі тебе тра**ють".

Сто баксів на місяць, подумав я.
І всі тебе тра**ють.
Це плюс чи мінус, як це розуміти, подумав я.
І в якому сенсі, подумав я, невже в дослівному,
може, в переносному?
Я мав над чим замислитись, а поїзд
гнав собі далі й колеса
як дурні вибивали
одне й те саме, одне й те саме:

Сто баксів на місяць!
І всі тебе тра**ють!
Сто баксів на місяць!
І всі тебе тра**ють!
Сто баксів на місяць!
І всі тебе тра**ють!

Юрій Андрухович

Жорстокі реалії життя, як-не-як...

[Leolita]

Ну якщо вже пішла тема Андруховича, тоді таке:

Один з недобитих у дев'яносто першому Перестрів мене, підбитого, Серед нічного Львова. Нічний Львів переважно належить їм – Я, напевно, єдиний, хто про це знає. Він також хотів пива, як виявилось, - П'яний мародер, учасник бойових дій і т.д. "Брат! - казав до мене. - Брат! Піва кончілась, Ти представляєш? Піва кончілась, жена ушла!" Я не знав, що буває на світі такий розпач. Мені все причувалося щось про третину вод і полин. Ангел у футболці з третім номером ішов по небу Зі своєю дурнуватою дудкою. Ми обійнялися, ніби перед стратою, Перепрошую, перед стартом.

[karamel856]

В какой-то миг ты сделался чужим...
вот так невероятно просто...
Моей душе так хочется весны,
а ты в нее приносишь только осень...
В какой-то миг все потеряло смысл.
Вот так непреднамеренно и быстро.
Ты как-то вдруг спустился с тех вершин,
приоритетов моей сложной жизни...
В какой-то миг ты стал таким,как есть...
и вовсе не героем,идеалом...
не тем из многочисленных мужчин,
которого отчаянно искала...
В какой-то миг я просто поняла,
что я с тобой потерянная стала,
что не такая я,какой была...
и почему-то в этот миг уcтала...
В какой-то миг я приняла ту мысль,
что ты не мой-моя ошибка,
поэтому ты не увидишь слез,
а встретишь безразличную улыбку.
В какой-то миг,тебя обняв,я поняла...
что все-таки скучала...
но ведь не может разъедать тоска,
как ржавчина железо и металлы.
В какой-то миг тебя до двери проводив,
я не задам вопрос:"Когда вернешься?..
И сохранив в душе позыв,
не обниму,как прежде-крепко...злостно...
В какой-то миг мне безразлично станет все:
и то,где был...И с кем опять проснешься...
Прости,но просто ты меня убил...
Мне хочется весны,а ты приносишь осень...

[SNIZHOK]

Якщо в арсеналі звань я обрала тобі титул " Друг ",
Можеш палити на кухні, або ж цитувати Булгакова,
Співати в дУші, не маючи в наявності голос і слух...
Мені все рівно. Мені байдуже і однаково.


Можеш мати шкідливі звички, післяопераційні шрами,
Вирізнятись перепадами настрою чи артеріального тиску,
Носити потерті кеди, телефон з розбитим екраном...
Мені неважливо. Я не з тих, що шукають зиску.

Май хоч повні жмені недоліків й дивакуватостей вдосталь,
Нічними дзвінками руйнуй моє бажання поспати,
Вари несмачну каву і постійно пересмажуй тости...
Дурниці. Аби могла тобі довіряти.

Можеш саркастично жартувати і ненавидіти Нірвану.
Зрештою, в кожного таки є власне бачення...
Просто будь поруч. Коли добре й коли погано.
І тоді все інше якось не матиме значення...

Орися Біленька

[Moriarti]

На что мы тратим жизнь?

На что мы тратим жизнь?
На мелочные ссоры,
На глупые слова, пустые разговоры,
На суету обид, на злобу - вновь и вновь.
На что мы тратим жизнь...
А надо б на любовь...

Сжигаем жизнь дотла всё на пустое что-то -
На нудные дела, ненужные заботы...
В угоду обществу придумываем маски...
На что мы тратим жизнь!
А надо бы на ласки...

Мы распыляем жизнь на сумрачную скуку,
На "имидж" и "престиж", ненужную науку,
На ложь и хвастовство, на дармовую службу. На что мы тратим жизнь?...
А нужно бы на дружбу...

Куда-то всё спешим, чего-то добываем.
Чего-то ищем все - а более теряем;
Всё копим - золото, тряпьё и серебро...
На что мы тратим жизнь!
А надо б на добро...

Волнуемся, кричим, по пустякам страдаем;
С серьёзностью смешной вещички выбираем.
Но сколько не гадай - всё выберешь не ту.
На что мы тратим жизнь...
А надо б на мечту...

Боимся радости, боимся верить в сказки,
Боимся и мечты, и нежности, и ласки;
Боимся полюбить, чтоб после не тужить...
На что мы тратим жизнь?!
А надо просто жить!
© А. Загодина

[deukbr]

Не вразило але усміхнуло...

Когда я стану старой
И будет мне сто лет,
Под мой балкон с гитарой
Придет мой милый дед.
Кряхтя расправит спину,
Подтянет свой живот,
О ночи лунной, дивной
Он песню пропоёт.
Цветущих лип верхушки
Качнутся и замрут,
Соседские старушки
От зависти умрут.

[cherven]

Іван Малкович
*
Я загубив свій ключ: я голочку соснову
назвав своїм ключем — І загубив чомусь,
і чОмусь не знайду, й, відшукуючи, знову
знаходжу не його — і до дверей тулюсь.
Я всі ці довгі дні ключа свого шукаю,—
я загубив свій ключ? я мав його чи ні?
який він? і чому так пахне він мені,
як голочку сосни у пальцях розтираю...
[11-16 червня 1985]
У гурту "Кому Вниз" є пісня на ці вірші.
Вона звучить у фільмі "Іван та кобила" (в Тернополі, до речі, знімався).

[SNIZHOK]

Тебе болить? Вітаю! Ти – жива!
Ти можеш відчувати стільки болю!
Немов у смутку теж гудуть жнива,
А ти як «сльозороб» на тому полі.

Тебе болить? Вітаю! Ти ще є!
Ще десь існуєш на оцій планеті,
Де тільки з часом знайдене «твоє»
Хтось хоче захопити у тенета.

Ти бачиш, що у душу хтось плює?
І так чомусь на серденьку «не дуже»?
Вітаю ще раз! Ти усе ще є!
Та лиш прошу: хай не болить. Видужуй.

(с) Ірина Паламарчук

[karamel856]

You Tube

You Tube

[deukbr]

В не раз уже заштопанном халате

Из яркого цветного волокна

В больничной переполненной палате

Стоит старушка, плачет у окна.

Её уже никто не утешает-

Все знают о причине этих слёз.

Соседок по палате навещают,

А ей, лишь раз, сынок халат привёз.

Про тапочки забыл, сказал смущённо:

— Я завтра привезу… Потерпишь, мать?

— Конечно, потерплю. Я ж на перинке

И в шерстяных носках могу лежать.

Куда мне тут ходить? Простора мало.

Покушать санитарки принесут.

Меня болезнь настолько измотала,

Что мне б лишь полежать, да отдохнуть.

Вздохнул сынок, отвел глаза в сторонку:

— Тут… Понимаешь…Дело есть к тебе…

Всё это очень путано и тонко…

Но ты не думай плохо обо мне!

Квартира у тебя стоит пустая,

И мы с женой подумали о том,

Что ты то там, то тут… Одна… Больная…

Поправишься — к себе тебя возьмём!

И внуки будут рады, ты же знаешь!

Они души в тебе не чают, мать!

Всё!Решено! Ты к нам переезжаешь!

Твою квартиру будем продавать!

Достал бумаги, молвил без сомненья:

-Я все продумал, мне доверься, мам…

Как только мы увидим улучшенья,

Отсюда сразу жить поедешь к нам.

Что скажешь тут? Он сын ей, кровь родная…

А внуки- ради них и стоит жить!

И подписала, не подозревая,

Как все на самом деле обстоит.

Проходят дни, проходят и недели…

Сынка все нет. И вряд ли он придёт.

Старушку тешали и жалели…

Но кто же и чего тут не поймет?

А с каждым днём старушка всё слабеет

И по ночам все чаще снится сон,

Как кашку по утрам сыночку греет,

Но плачет и не хочет кушать он.

И первые шаги сынка-малышки,

И слово, что сказал он в первый раз,

И первые царапины и шишки,

И детский сад, и школа- первый класс…

Врачи молчат, стараясь что есть силы

Хоть как-то ей страданья облегчить.

А родственники строго запретили

Старушке про диагноз сообщить.

Она не знает, что больница эта-

Не городской простой стационар,

Что шансов на поправку больше нету…

Но, для нее незнанье-не кошмар.

Табличка «Хоспис» на стене у входа

Ей ни о чём плохом не говорит.

На странные слова давно уж мода

И нужно ли кого за то винить?

Она не знает, что сынок исправно

Звонит врачам, в неделю раза два:

— Вы ж говорили- умирает… Странно…

Что до сих пор она ещё жива…

Она жива. Она всё ждет и верит,

Что сын придёт, обнимет, объяснит,

Откроются сейчас палаты двери,

Она же всё поймёт и всё простит.

С последних сил встаёт она с кровати.

Держась за стенку, подойдёт к окну.

Насколько ей ещё терпенья хватит

Так верить безразличному сынку?

Она готова до конца стараться.

И сил, что нет, она должна найти.

Вдруг он придёт? Она должна дождаться!

Придёт…Ну как он может не придти?

Стоит и плачет… Ждёт от сына вести…

На небо лишь посмотрит невзначай

И теребит рукой нательный крестик-

Мол,подожди, Господь, не забирай

[Larochka]

Ближче до півночі я йому написала:
«Знаєш, я все зважила, і все врахувала,
Я роками грала в перегони з тобою,
А тепер офіційно заявляю, що програла.

Ось тобі я, і все що зі мною в комплекті:
Чорнильна ручка, кеди старі потерті,
Пів-серця, що б’ється завжди з перебоями,
І стержень кривий з пробоїнами.

Забирай це все і бережи як військові трофеї,
А зрештою, роби з цим усе що тобі заманеться,
Ближче до півночі до мене прийшла свідомість,
Краще ж програти тобі, ніж іти проти серця»

[karamel856]

А ты меня люби любую!
Люби меня всегда, всегда.
Веселую, в проблемах, злую.
Ругай, не громко, иногда.

Пусть для тебя я буду лучшей!
Красивой, сказочной, живой.
Ищи всегда удобный случай,
Чтоб разговаривать со мной.

Жалей меня, ну хоть немного!
Мне так плеча недостает,
Не злись, когда я буду строгой.
Мне быть по строже так идет.

Пиши, звони, интересуйся!
Куда пошла, когда вернусь.
Но глубоко в меня не суйся.
Я ведь загадкой остаюсь.

Всегда скажи, что я шикарна,
Когда прическа не идет.
Держи меня, когда так странно,
Мой мозг в истерике живет.

Пойми меня, хоть это сложно!
Но сильно ум не напрягай,
Ты просто молча, осторожно,
Все пережить мне помогай.

У нас, у женщин так бывает,
Нам надо иногда хандрить.
Поплакать. Нас не заставляют,
Нам просто хочется поныть.

И даже если в глупой ссоре
Скажу тебе — оставь меня!
Не уходи. Побудь со мною.
Мне будет трудно без тебя.

Я знаю, с нами очень сложно,
Порою жалко мне мужчин.
Жить проще стало бы возможно,
Когда б мы сами знали, что хотим.

[cofe]

сіє у пошук надію і жаль,
безнадійна.. журлива
вуаль не печаль...
маска обличчя ...надія в лиці,
душа та без лику-зведе всі кінці...
тому не посієш ти те, що пожнеш...
поки ти маску свою не збереш,
мрію плекати можна в собі ..
про дивну дівчину й красуню у сні..
та вічно ж не будеш співати пісні,
колись ти проснешся, і ранок побачиш,
отой, що й у склепі прояснить усе,
і навіть мертвець свій тягар пронесе,
хай навіть впадеш ти під серце чиє,
та знай, що більше горе все ж є,,
душу свою ж не відкриєш усім...
горе-очі забудь...забудь той денім,
нехай відлітає...втопи море у нім...
дощ по обличчю стікає безжально,
думи мої відлітають намарно...
хочеться крикнути вслід до небес,
щоб звідти нарешті почув тебе Зевс...
може віддасть тобі то тепло,
що його радо ти даш на ярмо..
хоч може не хочеш ?...
чи ти вже стомився?
а може запізно й ти вже забарився?
а що, якщо ти вже ж кладеш ту дорогу...
можливо криву ...можливо намарну...
а що якщо ні, а що як все ж варто?
а знаєш! забудь...забий на усе!
відкрий свої двері...оті що в павуках...
бо не давав волю їм ти лиш через страх...
чи то так той фатум тобі познущався....
а може то сам ти собі постарався...
бо наче самі ми здається все можем....
але завжди хтось зверху поможе...
ніколи не вір ти людям лихим....
а маски знімай з них , щоб бачили всі
ото вже нарешті ти аж тоді....
зможеш пройти не в забутті....





власний вірш....як? критика +

[Хробак Злої Брехні]

А колись мине остання осінь,
як остання пісня клавесина.
Хтось тужитиме за нею безголосо,
Хтось шукатиме натхнення... Зміни... Зміни.
Збагряніє світ востаннє дивно,
запалає золотом осіннім.
Попрощається, так сумно, із людиною
І заплаче небом синім-синім.
Все мине. Не стане навіть спомину,
про печаль, про сутінкові тіні ...
Ну, а поки ми з тобою, втомлені,
Підемо до жовтня на гостину.

http://yusmal.livejournal.com/828440.html

[SNIZHOK]

все важные фразы должны быть тихими,
все фото с родными всегда нерезкие.
самые странные люди всегда великие,
а причины для счастья всегда невеские.
самое честное слышишь на кухне ночью,
ведь если о чувствах - не по телефону,
а если уж плакать, так выть по-волчьи,
чтоб тоскливым эхом на полрайона.
любимые песни - все хриплым голосом,
все стихи любимые - неизвестные.
все наглые люди всегда ничтожества,
а все близкие люди всегда не местные.
все важные встречи всегда случайные.
самые верные подданные - предатели,
весёлые клоуны - все печальные,
а упрямые скептики - все мечтатели.
если дом уютный - не замок точно,
а квартирка старенькая в Одессе.
если с кем связаться - навеки, прочно.
пусть сейчас не так всё, но ты надейся.
да, сейчас иначе, но верь: мы сбудемся,
если уж менять, так всю жизнь по-новому.
то, что самое важное, не забудется,
а гениальные мысли всегда бредовые.
кто ненужных вычеркнул, те свободные,
нужно отпускать, с кем вы слишком разные.
ведь, если настроение не новогоднее,
значит, точно не с теми празднуешь.

[kookla]

Пауки качались, как гимнасты,
На своих парадных паутинах.
Лето, собирая вещи наспех,
В полночь безвозвратно уходило.
И казалось, что в его уходе?
Что в уходе каждого и каждой?
Пресыщаясь милостью природы,
Все мы безответственно-вальяжны.
И казалось, раз оно пылало,
Скидывало туфельки в прихожей,
Обнажало рифы из кораллов,
Значит и другие будут тоже.
Значит есть какая-то причина.
Значит есть какая-то харизма.
Так приходят женщины к мужчинам,
Полные любви и оптимизма…
И казалось, лишь бы с уходящим
Летом, пережитым в полной мере,
Беспристрастный электронный ящик
Переписку прятал в дальний сервер...

Но чем больше лет, тем меньше страсти,
Меньше юных мыслей и поступков…
Пауки качались как гимнасты,
Бабочки вилИсь как проститутки.

Сола Монова

[Джалка]

Самотність ( Ірина Жиленко ) дякую Хробаку Злої Брехні

До півночі вона ще ждала.
Ні, не страждала, але так,
немовби гасла, прив’ядала,
з лиця спадала, опадала
рум’янцями, як пізній мак.

Бокал погас. А той, для нього,
ще дотлівав і сумно в ніч
дивився й винувато трохи.
Вона би ним би — об підлогу!
Але для чого кривдить річ?

Все тут зароблено нелегко.
Істерикам не потурай.
Сервіз, естамп, бібліотека…
О ні, самотність ще не пекло,
але й не рай…

Хай буде так. Усе життя —
один спокійний світлий вечір.
Годинника серцебиття,
і голубі сніги летять
повз лампи лагідну сердечність.

Така спокійна смуга брів.
І тишина — по вінця, вповні.
Зневага до любовних крихт
(оце вам — бог, а це — поріг,
якщо не з цілою Любов’ю!).

І вічність, втомлена, земна,
розлита по чарках, по датах,
і ти — од вічності хмільна, —
вся — світло, сніг і тишина —
не жінка, не жона, не мати…

Моя сестра, моя жура,
подібна станом до свічі,
вся в ранах од мого пера —
збунтуйсь, розбий проклятий рай,
віддай його і розтрощи —

за ту любов, яка і кат
(бо напрокат, з чужого дому),
але й безсмертний райський сад —
солодкий зашморг рученят
круг шиї грішної мадонни.